Універсали

Богдана Хмельницького

Універсалом називається документ, що у феодальній Речі Посполитій і на Україні XVI-XVIII ст., який мав характер публічно-правового акта (маніфест, жалувана грамота й ін.). Інскрипція (вказування адреси) латиномовних документів цього роду країн закордонної Європи починалася словами «universis ot singulis» («всім і кожному»), тобто формально універсал був звернений до всіх мешканців тієї або іншої держави. Звідси і назва документів даного роду - «універсал» (від латинського слова «universalis» - загальний). На Україні універсали видавалися (у змісті: писалися, привселюдно оголошувалися й ін.) гетьманами Війська Запорізького, полковниками й іншими представниками генеральної старшини, а також ватажками селянсько-козацьких повстань XVI-XVIII століття.

У «Документах Богдана Хмельницького» було розміщено 114 універсалів. Видавці не врахували одного документа-універсалу, що раніше публікувався, любенському Мгарському монастирю на володіння сіножатями, які належать бернардинам (від 15/3 1653 р.). Після виходу у світло «Документів Богдана Хмельницького» (далі «ДБХ») дослідниками було виявлено і видано ще 4 універсали: 1) І. Нечаю з забороною заподіювати збиток слуцькій фортеці (від 6/8 1657 р.); 2) м. Слуцьку, про захист його від постоїв і переходів військ (від 7/5 1656 р.)[1]; 3) київському Пустинно-Миколаївському монастирю на право риболовлі не тільки на лівому, але і на правому берегу Дніпра (від 3/4 1652 р.); 4) універсал, що забороняє Війську Запорізькому і всім повстанцям заподіювати збиток володінням князя Домініка Острозького-Заславського (від 30/7 1648 р.)[2].

Таким чином, у даний час відомо 119 універсалів Б. Хмельницького, із котрих 68 були створені в роки Визвольної війни. У оригіналі збереглося 53 документа, інші 66 - у копіях і перекладах. Слід зазначити що поняття «оригінальний універсал» є у відомій мірі умовним. Далеко не всі документи Хмельницького створювалися їм власноручно, хоча усі вони, за єдиним винятком, скріплювалися гетьманським підписом. Щоб у цьому переконатися, достатньо порівняти почерки декількох універсалів, копії яких приміщені в «ДБХ» (176, 283 374). З них лише № 176 написаний гетьманом власноручно. Ясно, що універсали часто диктувалися генеральному писарю або канцеляристам, серед яких були високоосвічені люди, наприклад автор «Львівського літопису» дипломат Михайло Гунашевський, і навіть створювалися останніми по розпорядженню гетьмана. Про це свідчать сучасники, а сам Хмельницький прямо заявив в одному із своїх універсалів: «приказуєм.... сєй наш універсал написати» (383). Не випадково на 7 гетьманських універсалах виявляємо ще і підпис генерального писаря І. Виговського (96, 110, 115, 138, 222, 318). У оригіналі одного з універсалів узагалі відсутній підпис Хмельницького. Цей документ завізований генеральним писарем Демковичем (13). Текст універсалу, як і будь-якого іншого гетьманського документа, міг бути написаний не Хмельницьким, а рядовим канцеляристом.

Гетьманські універсали створювалися по самих різноманітних приводах, і в силу цього є дуже різнорідними. Сам Хмельницький часто називав універсал не тільки «універсалом», але і «писанєм» (тобто посланням), «листом» (36, 39, 83, 89, і ін.). Навіть той самий документ міг бути названий Хмельницьким і «універсалом» і «листом» одночасно (178). У силу цього потрібно покладатися не стільки на вказівки самого гетьмана, скільки на характер змісту й особливо внутрішньої форми документів.

Універсали Хмельницького висвітлюють майже все життя тогдешньої Лівобережної України, тому суттєвим є виділення і розгляд написання цих документів по роках у взаємозв’язку з історичними подіями.

Значна частина з них приймалися гетьманом у період національно-визвольної війни і характеризувала політичні маневри гетьмана в цих складних умовах. Потрібно було враховувати тогдешні реалії, що і робив Богдан Хмельницький, втілюючи їх в правових документах.

Відбиваючи класові інтереси козацької старшини, української шляхти та православної церкви, гетьманське управління на чолі з Богданом Хмельницьким вживало заходів, спрямованих на зміцнення землеволодіння світських і духовних феодалів. Духовенство завжди користувалося прихильністю пануючих класів, діставало від них привілеї і права. В універсалах Хмельницького також не раз обґрунтовувалось право духовенства на маєтності. Юридичним виправданням для надання привілеїв було те, що духовенство користувалося ними з давніх-давен. Володіння православних монастирів буди розгромлені повсталими селянами.[3] Але в ході визвольної війни монастирі за допомогою гетьманського уряду не тільки повернули маєтності, що їм належали, а й одержали нові володіння за рахунок католицької церкви і польської шляхти, що втекла з України.

У січні 1651 р. гетьман передав великі маєтності, що раніше належали домініканцям. Київському Богоявленському Братському монастирю.[4] 15 травня 1651 р. були підтверджені права Максаківсьхого монастиря на його землі.[5]

У 1655 р. Лубенському Мгарському монастирю були передані володіння бернардинських монахів, поселених у Лубнах князем Вишневецьким.[6] 16 травня 1655 р. гетьман надав «з побожности нашой село Половоє, стоячоє на грунтах монастира Густинского».[7] У тому ж році він передав Батуринському Крупницькому монастирю «зо всім вечисто... село Хмилов».[8]

Універсалами підтверджувались права монастирів на подаровані або куплені землі, млини, пасіки тощо, а також право на феодальну експлуатацію селян, на сичсння меду.[9] Млини, як правило, давались у «спокойное уживаніє», або в «уживане вічное».[10] Працею залежних селян Хмельницький забезпечував гатіння гребель.[11]

Монастирі володіли і таким прибутковим промислом, як перевози через річки. Так, 9 серпня 1650 р. Хмельницький наказав михайлівському сотнику і війту заборонити перевіз човнами через Рось; право займатися цим промислом надавалось виключно ченцям Києво-Пустинного монастиря.[12]

Гетьманське управління закріпляло за монастирями право на ловлю риби. Так, 11 березня 1649р. універсал на ловлю риби в Дніпрі одержав Хиєво-Пустинний Микільський монастир.[13] Універсалом від 24 травня 1651 р. «лови рибниє» були надані Київському Межигірському монастирю.[14]

Монастирське землеволодіння і промисли розвивались на феодальній основі. Разом з маєтностями монастирям надавались і піддані. У феодальну залежність від монастирів часто попадали і рядові козаки, і міщани. У більшості документів не зазначається, яка була форма феодальної ренти. Перші універсали про «послушенство» селян Хмельницький видав у 1648 р. В універсалі Флорівському монастирю від 22 грудня 1648 р. наказується, щоб селяни «били... послушними і вшелякую по-аинност ведлуг звичаю давнего отдавали».[15]

Після возз'єднання України з Росією монастирські селяни, як і раніше, мали бути «послушними», віддавати «пожитки», відбувати «повинності» і навіть «роботизну», тобто панщину.[16]

З метою залучення на бік народу служилих елементів Хмельницький досить широко практикував закріплення за ними шляхетських маєтків, роздачу маєтків тим, хто вступав до козацького війська. У 1656 р. гетьман затверджує як власність Юрія Бакуринського маєтки, куплені батьком і братами останнього, оскільки Бакуринські служили у Запорізькому Війську.[17] Власністю Лаврентія Борозни були затверджені села Горськ, Клюси, Жовідь та ін.[18] За «зичливость... в поданню... фортеці Биховской» підтверджено право шляхтича Павла Ярмултовського на «село его власноє Вербичи».[19] Звільнення шляхти містечка Насташкн від воєнних поставок і постоїв мотивувалось її лояльністю до Запорізького Війська.[20]

Ряд листів та універсалів свідчить про класову боротьбу на Україні під час визвольної війни і в наступні роки. Уже 2 червня 1648 р. Хмельницький наказав прилуцькому сотнику і отаману покарати учасників Нападу на Густинський монастир,[21] заборонив монастирським підданим записуватися в козаки.[22] 25 травня 1654 р. гетьман наказав київському полковнику охороняти майно Видубецького монастиря і покарати тих, хто завдав монастирю збитків «частим ловленєм риб».[23]

Виступи селян іноді набирали характеру повстань. У листі від 26 серпня 1654р. Хмельницький повідомляв путивльського воєводу Зюзіна про те, що «в Гадячом и в Веприку и в ыных городех некоторые мятежники, учиня смятение и многое зло сделав», перейшли на російську територію. Гетьман просив воєводу покарати цих людей, а їх майно відібрати для царської казни. [24] Рух «свавільників» мав місце у березні 1655 р., про що Хмельницький повідомляв боярина Шереметєва.[25]

7 червня 1656 р. український гетьман писав Олексію Михайловичу, «что великие бунты всчалися было от донских, а полковником у них был Гришка Неблядин, которой многих бражников и своевольников собрал было, хотя на нас рать поднять. И, чего сохрани боже, все неприятели наши тешилися и мы велели тех своевольников разгромить... Но, сохрани боже, ежели б больши тех своевольников собралось, то бы огонь великий загорелся, что они так говорили, что ныне вы тешитесь, а мы на лето вас воевати будем».[26] Старшина вважала цей рух небезпечним, навіть сам гетьман приїхав у Гадяч для організації оборони прикордонної смуги від нападів повстанців.

Гетьманське управління було, з одного боку, за ліквідацію землеволодіння магнатів, короля, польської шляхти і католицької церкви, а з другого — воно охороняло, зміцнювало і розширювало землеволодіння української шляхти, козацької старшини і православної церкви, карало тих, хто посягав на власність останніх.

Хоч гетьманський уряд проводив свою політику в інтересах українських феодалів, проте він був змушений іти на деякі поступки селянству, яке брало активну участь у визвольній війні і своїми антифеодальними виступами добилось ослаблення кріпосного гніту.

Намагання гетьманського уряду захистити селян від панських жорстокостей та розправ можна пояснити тільки прагненням не відштовхнути селян від участі у визвольному русі.

Документи Богдана Хмельницького у значній мірі висвітлюють роль міст у подіях 1-648—1654 рр, У збірнику публікується кілька універсалів, якими гетьман застерігав полковників та інших урядовців від зазіхань на міську власність, забезпечував права міст, насамперед Києва,[27] Ніжина[28] та ін.[29] Характерним щодо цього є універсал Чернігову про підтвердження права міщан обирати війта. Цим універсалом гетьман також надавав війту особливу владу над містом і навколишніми селами.[30]

Отже, твердження М. Грушевського про те, нібито «не знайдемо ми в деклараціях і трактатах Хмельниччини і справи далеко більше ясної усвідомленої і всім західноєвропейським життям задокументованої — прав міст і міщанства»,[31] не відповідає дійсності.

Універсалами гетьмана повідомлялося про мир і підготовку до війни, визначався час виступу окремих полків у похід. Так, універсалом від 24 травня 1650 р. Хмельницький наказав полковникам виділити по 300 чоловік з кожного полку; очолювані сотниками, ці люди мали 26 травня прибути до Полтави.[32] 2 серпня 1650 р. гетьман наказав білоцерківському полковнику негайно вирушити на Уманський шлях з метою випередити ворога. [33] Універсалами або наказами повідомлялось про призначення полковників.[34]

Ряд документів стосується судочинства.[35] Універсалом від 26 листопада 1655 р. гетьман наказав міському суду: «до нас не одсилаючи срокго карати позволяем» «свавільних» козаків.[36] Заслуговує на увагу факт створення окремого суду для грецьких купців, зокрема в Ніжині.[37]

З посиленням феодально-кріпосницької системи були спроби відновити домініальний суд. Надаючи в 1653р. Межигірському монастирю село Чернин, гетьман писав: «А непослушних волно будет превелебному отцу ігуменови і чернцом, до того монастиря належачим, карати, яко подданих місца святого, ведлуг проступку їх».[38]

Документи Богдана Хмельницького містять цінні відомості про фінанси. Для державної скарбниці було вигідно віддавати в оренду різні промисли, особливо виробництво спиртних напоїв. Універсал від і7 січня 1654 р. спрямований проти тих киян, які самовільно виробляли горілку.[39] Віддаючи в оренду млин на Тишках, гетьман наказував:

«Арендари жеби зараз той млин попустили, єжели в аренді, а їм о том дефалката слушная будет».[40]

Універсалом від 10 жовтня 1656 р. Хмельницький залишив при ратуші містечка Козельця «возовоє, помірноє, деготь, воскобойню і по-ведерщину», наказавши, щоб до цих «пожитків» не втручалися старшина, козаки й орендарі.[41]

Універсалом від 15 червня 1655 р. гетьман передав у користування Павлу Хмельницькому, який позичив військовій скарбниці 8 тис. золотих, села Бугаївку, Беркове, Масані і Борщівку.[42]

Навіть побіжний огляд документів Богдана Хмельницького показує, що вони висвітлюють різні сторони соціально-економічних відносин на Україні в період визвольної війни і після неї, воєнні і політичні-події того часу, розвиток українсько-російських зв'язків, взаємовідносини України з Польщею, Угорщиною, Швецією та ін. Тому ці документи дозволяють розв'язати чимало нез'ясованих питань, переглянути ряд проблем, розвінчати невірні, а то й ворожі твердження, які мали місце в історичній літературі.

Таким чином, незважаючи на нестабільність і мінливість окремих формул універсалів Хмельницького, що пояснюється розмаїтістю кола питань, на які вони окликалися, а також відсутністю тривких і безупинних канцелярських традицій в апараті гетьманської влади, універсалам Хмельницького властиві чіткі і цілком визначені риси. Їхній формуляр укладався під впливом канцелярських традицій українських і білоруських земель XIV-XVII ст. Цим пояснюється також подібність окремих формул універсалів з формулами грамот Російської держави XIV-XVII ст. Канцелярські традиції Древньої Русі, східнослов'янських народів більш пізнього часу зробили значний вплив на діловодство Великого князівства Литовського, де в XIV-XVI ст. панував, як відомо, українська, білоруська, а на східних землях Великого Князівства Литовського - російська мова. У свою чергу литовська великокнязівська канцелярія, що випробувала також вплив канцелярських традицій феодальної Польщі, робила вплив на норми місцевого діловодства, у тому числі і Запорізької Січі.

Формуляр гетьманських універсалів складався деякою мірою і під безпосереднім впливом польської коронної канцелярії, що потребує особливого пояснення. Справа в тому, що українські землі протягом тривалого часу знаходилися під утиском феодальної Польщі, потім - магнатсько-шляхетської Речі Посполитої, і це не могло не накласти свого відбитка на всі сфери громадського життя України, у тому числі і на її ділознавчу практику. Українська шляхта, козацька старшина, православне духівництво, заможне міщанство постійно мали справу з документами, виданими представниками правлячих кіл Речі Посполитої, і у своєму діловодстві змушені були враховувати норми коронної канцелярії. Самий Хмельницький, будучи в 30-і рр. XVII в. генеральним писарем Війська Запорозького, по службі повинний був добре знати канцелярську практику Речі Посиолитої і належним чином звістки з її владою листування.

На закінчення необхідно відзначити, що формуляр документів Хмельницького зробив сильний вплив на гетьманські документи в другій половині XVII-і першій половині XVIII в. Особливо це відчувається при вивченні формулярів документів козацької старшини (гетьманів, полковників й ін.), що приймав безпосередню участь у Визвольній війні. Відомі випадки, коли представники гетьманської адміністрації, підтверджуючи універсали Б. Хмельницького, попросту переписували їх, незначно доповнюючи. Так, II. Тетеря, будучи якийсь час гетьманом Правобережної України, дослівно переніс в свій універсал від 18/ХІІ 1660 р. зміст відповідного документа Б. Хмельницького, виданого О. Стаматієнко (245).

    Таким чином, уся ця група документів є цінним джерелом по історії соціально-економічної політики гетьманської адміністрації, антифеодальної боротьби. Потрібно враховувати, що Хмельницький належав до тієї групи повстанської верхівки, що розуміла, що негайна реставрація феодальних порядків неможлива, що без підтримки селян не можна було звільнитися від утиску Речі Посполитої, і тому її представники «зуміли, нехай тимчасово і до визначеної межі, підпорядкувати свої інтереси загальнонародним - звільнити Україну від панування польських феодалів»[42]. От чому, незважаючи на суперечливість внутрішньої політики Хмельницького, він зумів залишитися ватажком Визвольної війни, що ліквідувала панування магнато-шляхетської Речі Посполитої на значній частині України, що серйозно послабила, феодальні порядки на всій її території.

Список використаної літератури

[1] Грицкевич А.П. Універсал Богдана Хмельницького місту Слуцьку(1656р). – УІЖ, 1970, № 12, С. 92-93.

[2] Мицик Ю.А. Актуальні проблеми аграрної історії України. – Дніпропетровськ: 1980, С. 183-184.

[3] Крип’якевич І., Бутич І. Документи Богдана Хмельницького. № 13. – К.: 1961. – С. 54.

[4] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 131. – К.: 1961. – С.209-210.

[5] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 139. – К.: 1961. – С.217-218.

[6] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 306. – К.: 1961. – С. 421-422.

[7] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 312. – К.: 1961. – С. 426.

[8] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 307. – К.: 1961. – С. 423.

[9] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 274. – К.: 1961. – С.376-377.

[10] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 320. – К.: 1961. – С.433.

[11] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 185. – К.: 1961. – С. 271.

[12] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 113. – К.: 1961. – С.183-184. [31] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 52. – К.: 1961. – С.108-109.

[13] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 141. – К.: 1961. – С.218-219.

[14] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 38. – К.: 1961. – С. 88.

[15] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 282. – К.: 1961. – С. 388-389.

[16] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 383. – К.: 1961. – С. 505-506.

[17] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 402. – К.: 1961. – С. 530-531.

[18] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 450. – К.: 1961. – С. 589.

[19] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 285. – К.: 1961. – С. 392.

[20] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 16. – К.: 1961. – С. 56-57.

[21] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 15. – К.: 1961. – С. 55.

[22] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 254. – К.: 1961. – С. 352.

[23] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 278. – К.: 1961. – С.380-381.

[24] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 302. – К.: 1961. – С.416.

[25] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 377. – К.: 1961. – С. 497-498.

[26] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 178 та ін. – К.: 1961. – С. 265-266.

[27] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 110. – К.: 1961. – С. 180.

[28] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 412. – К.: 1961. – С. 539-540.

[29] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 83. – К.: 1961. – С. 147.

[30] Грушевський, Історія України-Руси, т. 9. – С. 1502.

[31] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 100. – К.: 1961. – С. 170.

[32] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 111. – К.: 1961. – С. 182.

[33] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 109. – К.: 1961. – С. 179-180.

[34] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 40. – К.: 1961. – С. 89-90.

[35] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 344. – К.: 1961. – С.460-461.

[36] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 450. – К.: 1961. – С.589.

[37] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 222. – К.: 1961. – С. 310.

[38] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 229. – К.: 1961. – С. 317.

[39] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 193. – К.: 1961. – С. 279.

[40]Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 412. – К.: 1961. – С. 539-540.

[41] Крип’якевич І., Бутич І. ДБХ. № 319. – К.: 1961. – С. 432-433.

[42] Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – К.:1954. – С. 286-293.