Лекція 2                              Поява рабовласницьких держав  на території України у VII ст. до н.е. -  VI ст. н.е. Розвиток рабовласницького права.

 

Питання:

1.        Державність і право степових народів на терені України

2.        Античні міста-поліси на півдні України

3.        Боспорське царство

 

1.        Державність і право степових народів на терені України

             

            1.1. Розвиток суспільства обумовив виникнення держави і права. Водночас, виникнення держави і права пов’язане із певними чинниками – природними, економічними, соціальними, політичними та іншими. В залежності від впливу зазначених чинників держава і право виникає за певних обставин у різних народів по різному (Греція - Фукідід, Рим – Тіт Лівій, германські племена - Тацит). Разом з тим, існують спільні закономірності виникнення держави: 1) наявність певної території; 2) наявність корінного (автохтонного) населення; 3) наявність публічної влади (армія, поліція, суди, податки, право).

             

            1.2. Виникнення державності у слов’янских народів має свої особливості, а саме: 1) слов’яни тривалий час знаходились на узбіччі західноєвропейських процесів історичного розвитку; 2) слов’яни практично не були пов’язані з римською цивілізацією (державно-правовими процесами, культурою); 3) рабство у слов’ян не було домінуючим укладом у сфері виробництва (на відміну від Греції та Риму); 4) родоплемінний устрій у слов’ян зберігається значно довше ніж у народів Центральної чи Західної Європи (не кажучи вже про Азію).

 

 

                    

            1.3. Утворення держави у слов’ян обумовлено такими чинниками: 1) розпад родоплемінного устрою; 2) поява спадкової влади; 3) асиміляція збіднілих общинників і рабів; 4) поява класового суспільства.  

             

            1.4. Вважається, що першу відому військово-політичну структуру в степах Північного Причорномор’я створили кімірійці, найдавніший народ, що проживав на території України в IX – VII ст. до н.е. Кімірійці займали значні  території не тільки у Північному Причорномор’ї, а і у Приазов’ї та в Криму. Кімірійці проживали у великих поселеннях з укріпленими городищами. Племена очолювали царі з радою знаті.

             

            1.5. Походження: 1) давньоіранський кочовий народ; 2) степові племена з Нижнього Поволжя; 3) племена фракійсько-фрігійської групи (до якої належать і вірмени). За Гомером – кімірійці міфічний народ, який живе далеко на півночі, в країні, де вічно панує темрява. За Страбоном (Страбон, Географія, Кн. ХІ, Гл. ІІ, 5) Колись кіммерійці володіли могутністю на Боспорі, саме тому він і отримав назву Кімірійського Боспору. Кімірійці – це плем’я, яке турбувало своїми нападами мешканців внутрішньої частини країни на правому боці Понту до самої Іонії. Проте скіфи витиснули їх із цієї області, а останніх греки, які заснували Пантікапей та інші міста на Боспорі.

            На початку VII ст. до н.е., в результаті експансії скіфів від Північного Кавказу на Захід, кімірійці були частково знищені, а частково асимілювалися із скіфами.

 

            1.6. Скіфи. Вважається, що скіфи оселилися в українських степах у VII ст. до н.е. Страбон ("Географія” кн. XI, II, 1) Від північних країн і океану населяють деякі скіфи-кочівники, які живуть в кібітках. А ще далі у глибину країни – сармати – також скіфи. Територію від Вісли до Карпат називали Європейською Сарматією, а Балтійське море – Сарматським Океаном (географ Птоломей – 2-ге століт. Н. ери). Водночас, у Тацита ("Про походження германців і місцерозташування Германії, 1-ше століт. Н.е.) сармати – загальна назва населення східно-європейської низини від Карпат на схід. Сармати все життя проводять в кібітці і на коні. ). Переважне заняття скіфів скотарство.

             

            1.7. Суспільна організація скіфів характеризується як воєнна демократія. Кандидатура царя затверджувалась народними зборами. Територія держави поділялась на номи (округи). Переважне заняття скіфів скотарство. Існувала приватна власність.  Правова система ґрунтувалась на звичаях, рішеннях народних зборів, постановах царів. Сімейне право характеризувалось патріархатом. Жінка перебувала під владою чоловіка. Для спадкового права характерний мінорат (лат. Менший) – перехід батьківського майна до молодшого сина.

             

            1.8. Перша скіфська держава виникає у середині IV ст. до н.е. (цар Атей) і займала територію Північного Причорномор’я від Азовського моря до Дунаю). У війні з Філіпом II Македонським цар Атей зазнав поразки і його держава розпалась.

             

            1.9. У III ст. до н.е. утворилась скіфська держава в Криму (Столиця Неаполь Скіфський (сучасний Сімферополь) Найбільшого розквіту досягає у II ст. до н.е. за правління царя Скілура та його сина Палака.

             

            1.10.Міграція сарматів із-за Дону на Захід призвела до зникнення Скіфії як політичного об’єднання (приблизно початок III ст. н.е.). Під час великого переселення народів скіфи асимілювалися з іншими, у тому числі слов’янськими іменами. (Рештки їх – це кавказькі осетини).

                                                  

 

 

2.        Античні міста-поліси на півдні України

2.1. Грецькі міста-колонії з’явилися у VII ст. до н. є. (Істрія в Подунав’ї, Борисфен на о. Березань), VI ст. до н. є. (Ольвія, на Бузь­кому лимані, Феодосія, Пантікапей, у Східному Криму), а та­кож у I ст. до н. є. (Херсонес, поблизу Севастополя, Тіра, непо­далік сучасного Белгород-Дністровського та багато інших). Вони існували майже впродовж тисячоліття, були рабовласницькими полісами і мало чим відрізнялися від метрополій.

2.2. На першому етапі (VII-I ст. до н. є.) міста-держави, виконую­чи функцію грецької колонізації Північного Причорномор’я, фор­мально були незалежними утвореннями. На другому (I ст. до н. є. — III ст. н. є.) — підкорилися Риму. Занепад міст-держав відбувся на зламі III-IV ст. н. є. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочо­вих племен.

2.3. Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче вироб­ництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів з бронзи, міді; слави­лися їх керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробниц­тва. Велася жвава заморська торгівля. Експортувалися хліб, ху­доба, шкіра, сіль, риба. Торгували й рабами. Предметом імпорту були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Грецькі міста мали високу культуру. Споруджувалися кам’яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою.

2.4. Вступаючи у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держа­ви встановлювали з ними тісні економічні зв’язки. Хоча метро­полії і вбачали в них, передовсім, джерело надходження при­бутків і рабів з "варварського світу”, існування таких міст на Північному березі Чорного моря відчутно стимулювало процес соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

2.5. Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівний клас — судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Серед насе­лення переважали вільні землероби, ремісники, вільні торгівці. Але вільними, повноправними громадянами були тільки чолові­ки — громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будува­лися на принципі рівноправності.

2.6. Значною соціальною групою були також осілі чужоземці, вихідці з "варварського світу”, які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги пе­ред полісом.

2.7. На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби — об’єкти права. Джерелами рабства були купівля на не­вільницьких ринках, захоплення або купівля у племен "варварсь­кого світу”, військовий полон, народження від рабині. Невільниць­ка праця широко використовувалась у домашньому та сільсько­му господарстві, в ремісництві, соледобуванні тощо. Інколи рабів відпускали на волю, здійснивши обряд посвяти божеству. В цьо­му разі релігійна громада ставала покровителькою їх. За мужні дії під час війни міська влада також давала рабам волю. Свідчен­ням цього є рішення влади Ольвії надати рабам громадянство, коли 331 р. до н. є. війська Олександра Македонського взяли в облогу місто.

2.8. Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовлас­ницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За фор­мою правління це були демократичні (V-II ст. до н. є.) або арис­тократичні (починаючи з I ст. до н. є.) республіки. Вищий законо­давчий орган державної влади — народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися "Народ”. Практично це були збори міської общини за участю лише повноправних громадян міста — греків віком 25 і більше років. Решта населення (раби, чужоземці, жінки) не мали права брати участь у владних орга­нах. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зов­нішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяль­ність. Вони також надавали громадянство, торгові привілеї іно­земцям, вшановували громадян, котрі мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встанов­лювали їхні статуї.

2.9. Народними зборами щорічно обирався постійно діючий вико­навчий орган — Рада міста, яку очолював голова; обирався та­кож секретар. Рада організовувала підготовку й попередній розгляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законо­давчі акти міст видавалися від імені "Ради і народу”.

2.10. Окремою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або посадові особи - магістрати, які обиралися з числа повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузя­ми життєдіяльності міста. Серед міських магістратур неабияке значення мала колегія архонтів. Вона керувала іншими колегіями і в разі необхідності скликала народні збори. її очолював пер­ший архонт, якому також належало право командувати військами міста. Вирішенням юридичних питань займалася колегія продиків.

2.11. Право будувалося на системі Афінської полісної демократії, а його основними джерелами вважалися звичай і закон, які не-зрідка ототожнювались. Закони народних зборів, декрети рад міст, постанови колегій посадових осіб приймалися з урахуванням звичаїв і традицій.

2.12. Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини влас­ності. Право захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у при­ватній, так і державній власності.

2.13. Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зо­бов’язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, по­зики, дарування та ін. Важливі угоди здійснювалися у держав­них установах при свідках, за присутності чиновників. Регламен­тувалося право оренди землі, найманої праці.

У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини про­ти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Щодо цих злочинів застосовувалися смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

3.        Боспорське царство

 

3.1. Боспорська держава виникла у V ст. до н. є. на основі об’єднання деяких грецьких держав-полісів й приєднання територій скіфсь­ких і меотських племен Керченського й Таманського півостровів, а також Південного узбережжя Азовського моря. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столи­цею царства. У IV-IH. до н. є.

3.2. Боспорське царство сягає найбільшого розквіту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. Але з кінця III ст. до н. є. Боспор поступово занепадає. Царство зазнає фінансово-економічних і соціальних катаклізмів унаслі­док кризи рабовласницької системи, поглибленої повстанням у Пантикапеї у 107 р. до н. є. під проводом Савмака. Хоча воно й було придушене, Боспорське царство вже не могло звестися.

3.3 Упродовж I ст. до н. є. Боспор потрапляє в залежність від Понтійської держави, а потім — Риму. В III ст. н. є. на нього напада­ють готські племена, які зруйнували чимало поселень і міст. Оста­точно Боспорське царство було знищено наприкінці IV ст. кочо­вими ордами гунів і підвладних їм племен. У VI ст. території Боспору ввійшли до складу Візантії.

3.4. Суспільний лад у Боспорському царстві характеризується на­явністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, представники родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники дер­жавного апарату, судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень.

3.5. Інтенсивний експорт зерна, риби, худо­би, рабів сприяв формуванню прошарку багатих людей, які зай­малися торгівлею й работоргівлею. Найбагатшими купцями вва­жалися сам цар і його посадовці, в тому числі й воєначальники. Рабовласницько-купецька знать відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.За користування землею, яка вважалася власністю царя, знач-ну частину врожаю вільні землевласники змушені були віддава­ти державі. На них покладалося виконання повинностей на ко­ристь держави, в тому числі й несення військової служби.

3.6. Основною продуктивною силою були раби. їхня праця вико­ристовувалась на різних промислах, у будівництві, ремісництві, виноробстві, домашньому господарстві. У землеробстві крім рабської використовувалася праця вільних селян-общинників. Вони були основними платниками натуральних податків і несли тягар повинностей як на користь держави, так і місцевої арис­тократії.

3.7. Державний устрій. Боспорське царство сформувалося як союз грецьких полісів, і всі вони зберігали певну частку само­стійності. Поступова ліквідація залишків автономії й самовряду­вання сприяла переродженню Боспорської держави в монархію. Верховна влада належала архонтові й була не менш могутньою, ніж у монарха. Архонти видавали закони для всього об’єднання античних полісів, хоча кожен із них як незалежне місто-держава мав власне право.

3.8. Після поразки в боротьбі проти Риму (63 р. до н. є.) Боспорсь­ке царство стало залежним від Риму, який, однак, вважав Бос­пор союзною державою. За римських часів царі офіційно титулувалися "друг кесаря й друг римлян”. Державно-політичний устрій у Боспорському царстві римського періоду лишився май­же таким, як і за правління Спартокідів. При вступі на престол боспорський цар затверджувався римським імператором, від якого одержував регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін.

3.9. Функції центрального управління здійснювало найближче оточення царя. Монарх призначав із числа вищої придворної знаті всякого роду управителів. Центральний апарат управління ста­новили: міністр палацу, особистий секретар, начальник фінансів, охоронці царських скарбів, казни, керуючий справами релігій­них культів, спальник та ін. Для зв’язку із сусідніми племенами й державами при дворі утримувалися перекладачі.У місцевому управлінні спочатку зберігалося полісне самовря­дування: народні збори, рада, виборні посади.

3.10 Право. Збереглося мало відомостей про боспорське право. Його джерелами були: законодавча діяльність царів Боспору, право грецьких міст-держав, звичаї місцевих племен, норми римсько­го права. Право захищало інтереси рабовласників. Воно регу­лювало майнові відносини, насамперед державної та приватної власності на землю, рабів, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками земель були боспорська знать і місцева аристократія. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли корис­туватися землею, виконуючи певні службові обов’язки та повин­ності на користь царя, котрий вважався верховним власником усіх земель. Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля стимулювали розвиток зобов’язального права, договір­них відносин: купівлі-продажу, позики, дарування та ін.

3.11. У кримінальному праві найтяжчими злочинами вважалися по­встання, змова та замах на життя царя, державна зрада тощо. Каралися й злочини проти особи, власності. Застосовувалися також такі види покарання, як смертна кара, конфіскація май­на, штрафи. До нас дійшло небагато свідчень про судочинство в Боспорському царстві. Вірогідно, що суд творили цар зі своїми наближеними, які зналися у судових справах, та місцеві прави­телі. Існувала посада судового виконавця.